Страшне слово «війна» увірвалося в життя людей 22-го червня 1941-го року. 4:00 ранку, мить і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, одних із самих довгих років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Горем і болем ця мить увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю.

Ще довго пам’яттю болітиме війна. Кожен раз в цей день ми згадуємо про тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, і може, навіть, онуки. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українська земля понесла надзвичайні втрати. За кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинилися в окупації. У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишалися матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Сьогодні вже мало залишилося в живих тих, хто зі зброєю в руках захищав тоді нашу країну. З кожним роком їх невблаганно стає все менше і менше.

Ми пам’ятаємо. Будемо свято передавати цю пам’ять іншим поколінням. Вічна пам'ять полеглим на полі бою! Честь і слава – живим героям!